Завдяки нагоді президентської виборчої кампанії всеукраїнське соціологічне опитування, проведене в рамках дослідження теми деліберації, було вельми масштабним – 12,5 тис. респондентів. А тому точним – похибка менше 1%, – із стійким результатом, достатньою наповнюваністю груп аналізу та гарною репрезентативністю – не лише для України в цілому, але і для її макрозон (похибка не більше 1,5-3,1% в залежності від макрозони), і для областей (похибка не більше 3,2-6,5% в залежності від області). [1]

Таблиці із результатами опитування у вигляді стандартних двомірних розподілів із іншими питаннями опитування, що дають кореляцію, приводяться у додатку (див. додаток).  Сухі цифри відсотків потребують мінімального коментаря, який і спробуємо дати. Почнемо з запитання, котре було покликано дати у першому наближенні уявлення про те, як громадяни України бачать норму деліберативного впливу на рішення влади:

Розподіл відповідей на перше запитання:

«Як по-вашому, хто повинен, насамперед, вирішальним чином впливати на рішення влади в центрі та на місцях?» (%)

Отже, уже базовий, простий, тобто одномірний, без поглибленого аналізу, результат відповіді на запитання є вельми плідним у сенсі інформативності щодо стану українського суспільства, його відкритості укоріненню і поступу деліберативних практик. Констатуємо: діагноз і прогноз, уцілому, сприятливі.

Поділ маємо виразний і контрастний: половина громадян України вважає, що загал може, має і здатний впливати на рішення влади, а інша половина схильна делегувати право вирішувати. Маємо базовий рамковий розподіл суспільства, який може стати і, дуже ймовірно, стане основою для суттєвої, ідеолого- та політутворюючої суспільної відмінності. Не виключено – навіть вирішальної на якомусь із етапів політичної історії України.

У суспільстві домінує уявлення, що вирішальним чином на рішення влади мають впливати громадяни країни. Так думають трохи більше половини наших співвітчизників. Ця половина, у свою чергу, теж ділиться майже порівну між ¼ українців, котрі обстоюють необхідність загальної участі у владних рішеннях, і ¼, котра схильна схилятися до необхідності участі лише тих, кого владні рішення стосуються. Цій більш ніж ½ протистоїть більш ніж втричі менш вагомий  протилежний полюс заданого нами ціннісно-ідеологічного виміру: майже 1/6 етатистськи (чи, якщо послуговуватися англо-американським дослідницьким сленгом, стейтистськи) орієнтованих наших співгромадян віддає рішення в руки представників влади. Між цими полюсами маємо третій вагомий фрагмент – трохи менше 1/3 наших співгромадян, котрі  віддають вирішальний голос у рішенні публічних проблем фахівцям та експертам.

Принагідно варто зазначити, що окремого і уважного вивчення заслуговує дослідження мережевого зв’язку результатів цього нашого виміру із соціологічними замірами пучка близьких, хоч і не безпосередньо з ним пов’язаних параметрів. Приміром, згідно даних соцопитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру інформації про права людини, проведеного у липні 2018 р., 45% українців згодні терпіти певні матеріальні утруднення заради особистої свободи і гарантій дотримання громадянських прав, і лише 23% готові поступитися частиною своїх прав та свобод державі в обмін на добробут.

Тепер подивимося, хто з наших співвітчизників більше схиляється до тих чи інших поглядів. Для цього прокоментуємо так звані «двомірки», представлені у додатку – двомірні розподіли відповіді на наше основне питання, розподілені по виділених іншими питаннями групами респондентів.

Почнемо із демографії. Очікувано спостерігаємо несильні, але однозначні кореляції за віком – чим молодше опитані, тим більше вони схиляються до радикально-демократичної вирішальної участі усіх бажаючи у рішеннях влади (порядок цифр – 25,5%, 27%, 29% від старшої вікової групи через середню до молодшої). А чим старші – тим більше сподіваються на представників держави. Зазначимо, що це типово для другого наближення соціологічного аналізу: «четвертинки» громадян України, котрі вважають усіх чи лише зацікавлених громадян правомочними вирішальним чином впливати на рішення влади – все ж, за загальних деліберативних орієнтацій, досить різні, і при цьому виразним «полюсом», протилежним етатиській 1/6, є ¼, орієнтована на всезагальну вирішальну участь.

А от  таблиця розподілу за статтю включена для ілюстрації того факту, що з цього питання, як і з переважної більшості інших (однак, не усіх), кореляція за статтю відсутня. Чого не скажеш про кореляцію за типом населеного пункту: чим він більший, тим питома вага прихильників всезагального вирішального впливу на суспільні рішення вища, а на селі, навпаки, найвища питома вага тих, хто сподівається на державу (що не дивно, зокрема, з огляду на те, що село відчутно «старше») та, з іншого боку, вважає, що вирішувати мають ті, кого рішення стосується; нарешті, у райцентрах найбільш покладаються на фахівців та експертів – для правильного розуміння цього та інших фактів потрібно зауважити, що основна маса населення райцентрів в Україні – це мешканці середніх і великих промислових міст Сходу-Півдня та Донбасу, де є пару, як відомо, райцентрів і під мільйон мешканців.

Макрозонування України дає гарну картинку – зауважимо, приміром, пік орієнтацій на загальну участь у рішеннях у Центрі-Півночі чи ухил у бік довіри спеціалістам на Сході-Півдні:

Огляд особливостей, викликаний матеріальним станом та відповідним розшаруванням респондентів (питання про матеріально-фінансову впевненість, про зміни у житті протягом останнього року тощо) демонструють таку тенденцію: «полюсні» орієнтації по виділеній осі (вирішувати мають усі/вирішувати мають держуправлінці і депутати) мають більше схильності поділяти теж полюсні соціальні верстви – самі бідні і відносно богаті, найбільш впевнені і найневпевненіші тощо.

Сприйняття влади у грудні 2018 р. очікувано найліпше (звісно, лише відносно) у делегуючих рішення держагентам, а от ще критичніше, ніж у решти – у вважаючих, що вирішувати мають причетні. Натомість, рівень радикальності максимальний у прихильників всезагальних рішень; при цьому вони виразно більше середнього орієнтовані на революційні дії, а у прихильників рішень причетних – докорінні швидкі зміни; орієнтовані на рішення держуправлінців найобрежніші та найпоміркованіші – кореляції у приведеній   нижче таблиці розподілу класичного тесту на радикальність промовисті:

 «Який варіантрозвитку ситуації в Україні ви вважаєте найбільш прийнятним?»

Ще більш виразну картину дає відповідь на питання щодо готовності взяти участь у протестах у разі фальсифікації президентських виборів: маємо спадання від 1/3 у орієнтованих на загальну участь у рішеннях до ¼ чи навіть менше у орієнтованих на рішення експертів чи держуправлінців (точні %% 32,7/31,5/23,1/24,9 відповідно); а позиція «ні, я проти масових протестів» має протилежну динаміку: %% 22,6/22,8/29,8/32,9. Цікавий результат дає і питання про бажаний напрямок розвитку: у збереження «статус-кво» найбільше прихильників, природно, серед орієнтованих на рішення державою суспільних проблем. У той час як за рішучі зміни у країні висловилися, насамперед, симпатики усезагальних рішень чи рішень фахівців – по 2/3, хоча бажаний механізм таких змін в їхній уяві не є тотожним.

Щодо цінностей у вузькому сенсі цього поняття, то фіксуємо відсутність кореляції щодо одних при деяких розбіжностях у інших.  Можна говорити про одностайність щодо вимог справедливості і рівності перед законом. Близькі (різниця 1-2%) параметри підтримки безпеки, добробуту, духовності, солідарності. За рештою цінностей різниця більш відчутна: група «вирішувати мають усі бажаючі громадяни» має відносно вищі  показники патріотизму і нижчу за інших підтримку цінності професіоналізму (що не дивно), а також перша у підтримці першочерговості прав людини; зеркальні до них у цьому сенсі прихильники делегування рішень експертам – найменш патріотичні і найбільш шануючі фахівців, а крім того, відчутно більше за інших орієнтовані на стабільність; група «вирішують ті, кого стосується» більше інших орієнтована на свободу і менше – на стабільність; нарешті, орієнтовані на рішення держуправлінців відносний лідер у шануванні цінності порядку і відносний аутсайдер щодо цінностей прав людини та свободи.

Власне ідеологічні розподіли укласичному тривимірному восьмисегментному ідеологічному просторівідображені у таблиці (див. додаток) і мають непросту конфігурацію. А от відповіді на питання про найголовнішу із орієнтацій, що задають цей простір трьома бінарними осями ціннісних альтернативних орієнтацій (Європа-Росія, Демократія-Авторитаризм, Ринок-Соцзахист), мають виразну ілюстративність – кореляції тут незначні, проте виразні:

 «А яка із перерахованих у попередньому питанні орієнтацій є для вас найголовнішою?»

Спеціальні питання для поглибленого зондування рівня авторитарності-демократичності  підтверджують тенденцію:  приміром, у тій половині опитаних, котрі за вирішальну участь громадян в ухваленні рішень влади, за посилення ролі парламенту в управлінні країною і розвиток багатопартійності – 35%, а у тій половині, котра за вирішальну роль фахівців чи урядовців – 28,5%; і навпаки, подальше зосередження влади президента – господаря країни підтримують 30-33% і 36-41% відповідно. Поділ на ці «половинки» України прослідковується і щодо іншої координати ідеологічного простору – геополітичної: перша, «демократична», дещо більш орієнтована на власне європейський шлях – шлях наших західних сусідів: 35-36,5% проти 33% у другої, експертно-стейтистських орієнтацій, у котрої, навпаки, виразно сильніша схильність до пошуку Україною власного, неповторного шляху у світі: 48-51% проти 43-44% у першої половини. Залишається додати, що усі виділені згідно відповідей на аналізоване питання групи виборців однаково схвально, на рівні 65-67% підтримки проти 22-24% заперечення, ставляться до вступу до ЄС. А от до НАТО спостерігаємо лінійне падіння підтримки від прихильників вирішального залучення усіх до любителів державних рішень  – від 52% до 47%, противників вступу по 35% в усіх групах, крім першої, котра за вирішальну участь усіх – тут їх менше, 30,7%.

Є різниця між виділеними на основі питання про оптимального суб’єкта владних рішень групами і у ставленні до війни на Донбасі. Серед тих, хто за всезагальні рішення, найбільше прихильників миру через  переможну війну,  серед прихильників рішень держуправлінців – прихильників досягнення миру через поступки та капітуляцію, а інші дві групи ведуть перед у питомій вазі тих, хто за замороження конфлікту та/чи відділення окупованих територій. У питанні щодо бажаних подальших стосунків із Росією кидається в очі різновекторна, політико-ідеологічно диференційована природа групи «демократи за визначальну роль усіх громадян у ухваленні рішень влади»: у ній більше відсоток як тих, хто за розвиток стосунків із РФ, але – на відміну від трьох інших груп – домінує протилежна вимога: розірвати із Росією будь-які стосунки. Решта три групи однаково мають своєю сильнішою орієнтацією залишення рівня торгівлі та відносин із РФ на мінімально можливому рівні.

Суттєвим якісним ціннісно-ідеологічним виміром є правосвідомість та законослухняність. Стандартне питання щодо правосвідомості демонструє не лише цілком європейський її рівень в Україні, але і факт її оберненопропорційної залежності від рівня активності та протестності:

„Чи згодні Ви з тим, що для наведення порядку  та забезпечення відповідальності чиновників і великих бізнесменів перед громадянами, у необхідних випадках можна не зважати на норми закону?”

А от із етатизмом залежність прямопропорційна – наступна таблиця демонструє, як в Україні справи з ним, а також із потенційним лібералізмом і потенційним нігілізмом та потенційним нігілістським антидержавним вибуховим матеріалом (котрий є – ні багато ні мало – відносно переважаючою орієнтацією у першої, орієнтований на вирішальний голос громадян, половини опитаних, а особливо ж у чверті виборців, котрі за вирішальне слово усього загалу):

 «На вашу думку, функції держави по регулюванню і організації вашого життя мають посилюватися чи послаблюватися?»

Друге запитання, задане у опитуванні, було просте, і результати виявилися ще більш наочними:

«Чи хотіли б Ви особисто брати участь у роботі громадських організацій та обговоренні суспільно важливих питань?»

 Тобто суспільство поділилося чітко: 1/3 : 2/3, або 1:2. Третина – потенційно активна і відкрита для засвоєння нормативів деліберації, а дві третини – ні. Окремо варто зазначити, що такі великі суспільні кластери тяжіють до середньостатистичних параметрів, і тому різниця у декілька відсотків тут – це велика відмінність.

І різниця між цими частинами суспільства проста та зрозуміла (див.додаток, питання 2). Існує думка, що громадська активність і обговорення суспільно важливих проблем – швидше прерогатива пенсіонерів. Але ні – опитування фіксує чітку і значну лінійну кореляцію на користь молоді, там бажають участі громадянської активності та деліберації 37%, а серед тих, кому 50+ лише 29%. За типом населеного пункту особливої кореляції немає, проте мешканці райцентрів дещо потенційно активніші. Не спостерігається і гендерна різниця: перевага чоловіків – майже у межах похибки опитування, та і вона, либонь, спричинена тим, що жінок у старших вікових категоріях відчутно більше. Територіально найбільш потенційно активні мешканці Центру-Півночі і чомусь також і Донбасу, найменш – орієнтовані, як ми знаємо, на рішення фахівців жителі Півдня-Сходу. Якщо брати матеріальний стан, то активна третина дещо благополучніша за пасивні 2/3, але питома вага самих бідних, можна сказати, нужденних, однакова – 22%.

Активна третина суспільства дещо більш тривожна – у грудні 2018 р. аж третина від цієї третини вважала ситуацію у країні катастрофічною та вибухонебезпечною (серед тих, хто не прагне громадянської активності та деліберації, таких було 30%, що теж, звісно, аномально); вона більш контрастно ставилася до тодішньої влади – трохи вища підтримка та трохи вище агресивне відторгнення, що природно – йдеться ж про активну третину. Тому вона відчутно більш революційна і, відповідно, менш поміркована і задоволена:

 «Який варіантрозвитку ситуації в Україні ви вважаєте найбільш прийнятним?»

А ще вона помітно більш прогресистська:

«Як на вашу думку, що для України було б краще?»

А її активність та небайдужість – це, в першу чергу, протестність: уразі фальсифікації президентських виборів збиралися особисто вийти на протести вдвічі більше тих, хто прагне участі у громадянській активності та деліберації: 41% порівняно із 21% серед решти 2/3 українських громадян.

Власне ціннісні орієнтації дають нам чітку картинку: підтримка обома виділеними цим питанням частинами суспільства більшості цінностей приблизно, і навіть деяке переважання орієнтацій на рівність перед законом у активної третини і на безпеку у пасивних двох третин не є принциповим. Але у тих, хто схильний до публічної активності та обговорення, набагато вищий рівень орієнтацій на цінності патріотизму, свободи та прав людини, а у решти – на добробут та стабільність.

Активна частина суспільства помітно більш проєвропейська, більш демократична, але трохи менш проринкова. І патріотизм, і європейськість підтверджуються самоідентифікацією:  у активної частини вона трохи вища як із спільнотою незалежної України, так і європейською спільнотою. До того ж, активна третина більше за решту схильна до вибору історичного шляху своїх європейських сусідів (38% проти 32% у решти), і менше – до пошуку свого неповторного власного шляху (43% проти 48% у решти). Відповідно до притаманних їй більш виразних проєвропейських інтенцій, активна третина впевненіше обирає вступ до ЄС (70% проти 63% у пасивних 2/3 громадян) та НАТО (55% проти 46,5%).

Пасивні 2/3 авторитарніші: серед них кількість тих, хто виступає за подальше зосередження влади в руках президента як господаря країни, перевищує відсоток прихильників посилення ролі парламенту та багатопартійності у співвідношенні 36% до 30,5%; у пасивної третини картина протилежна: 31,5% до 35%. Пасивні 2/3 законослухняніші і правосвідоміші: серед них безумовне дотримання правових процедур обстоює 61% порівняно із 58% від числа активної третини наших співгромадян; серед останніх  набагато більше тих, котрі вірять в дієвість принципу «мета виправдовує засоби, зокрема, і порушення закону» – їх тут 28% проти 21% серед решти. Відповідною є і різниця у сприйнятті своєї держави: попри увесь патріотизм, етатистів-консерваторів європейського штибу серед них менше (34,5% проти 39,5% серед решти 2/3), а лібералів, котрі за обмеження присутності держави у житті, і людей, ворожих до української держави як такої – трохи більше (27% :25% та 38% :35,5% відповідно).

Патріотизм знаходить прояв у іншому – непримиренності щодо Росії у війні на Донбасі. Мир через військову перемогу обстоюють 40% із активної меншості і 30% із пасивної більшості, а прихильники миру на умовах Росії, навпаки, співвідносилися у грудні 2018 р. як 13% до 18%. Втім, як і найдемократичніша чверть, виділена на підставі першого запитання, активна третина, виділена на підставі другого, є активнішою на  обох своїх категоричних полюсах: тут більше і прихильників розвитку відносин із Росією (16% до 14% серед решти), і повного з ними розриву (34% проти 30% серед решти).

Нарешті, і у електоральному плані активна третина активніша: і ходить на вибори більше, і визначається із вибором упевненіше, і краще – на її думку – представлена політиками і політичними силами, і підтримує основні партії активніше – пасивні 2/3 інтенсивніше підтримують лише екс-регіоналів.

Розібравши відповіді на обидва цільових для теми нашого дослідження запитання опитування, перейдемо до аналізу їхнього взаємного співвідношення. Це дозволить прослідкувати кореляції між ними, оцінити стійкість  виявлених орієнтацій і розтягнути їх у багатокомпонентний спектр. Що показує перетин двох наших питань (див. додаток)?

По-перше, кореляція між відповідями є, і вона потужна. Серед тієї третини, котра прагне публічної активності та деліберації, більш ніж 2/3 (69%) є прихильниками вирішального впливу громадян (усіх чи лише зацікавлених) на владні рішення,  тоді як серед решти таких лише 23%. Або так: до складу цієї активної третини, що націлена на участь у ГО та обговоренні суспільно важливих тем, і тому цікавить нас як цільова група, увійшла майже ½ тих, хто підтримує вирішальний голос усіх громадян, 2/5 тих, хто орієнтований на вирішальне слово тих, кого стосується владне рішення, менше ¼ тих, хто покладається на рішення фахівців та експертів, та менше 1/5 тих, хто визнає вирішальне слово законодавців та державних менеджерів.

По-друге, спробуємо розгорнути спектр: від активного і більш послідовно відкритого до деліберації сегменту суспільства до найпасивнішого і найзакритішого, у %% до усіх респондентів. Ці полярні сегменти важитимуть 23,1% та 12,9% відповідно. Весь спектр:

• 23,1% наших співгромадян мають бажання брати участь у роботі ГО та обговоренні суспільно важливих проблем, і при цьому орієнтовані на вирішальну роль громадян (усіх чи причетних) в ухваленні владних рішень; це найперша цільова група для втілення деліберативних практик; вона несподівано велика – майже чверть українців!
• 10,6% – це ті, хто має бажання брати участь у публічному обговоренні суспільно важливих проблем, проте вважає, що вирішальний вплив на владні рішення мають чинити все ж таки фахівці та експерти (7,5%) чи держуправлінці (3,1%);
• 29,4% наших співгромадян не хочуть брати участь ні у ГО, ні у публічних обговореннях суспільно важливих питань, проте, взагалі кажучи, підтримують вирішальний вплив на рішення громадян – усіх (14%) чи тих, кого ті рішення стосуються (15,4%); цей суспільний кластер відкритий для прищеплення деліберації чи не краще, ніж попередній;
• Нарешті, 36,9% опитаних для деліберації закриті; у тому числі 12,9% жорстко орієнтовані на неучасть у публічних обговорюваннях та на делегування рішень державі; інші 24%, які, за своєї пасивності і несхильності до обговорення суспільно важливих проблем, делегують рішення фахівцям та експертам, можливо, «м’якіші» – усе ж рішення цих останніх можуть потребувати раціонального обґрунтування.

Отже, підсумкове загальне співвідношення по осі «відкритість/закритість до деліберації і політичної участі: відкриті/можливі/закриті» 23% – 40% (10,5% + 29,5%) – 37%. Вельми перспективно для України, особливо ж з огляду на молодість, прогресивність і активність авангардної чверті українців.

[1] Соціально-політичні орієнтації виборців України. Всеукраїнське соціологічне опитування 27 листопада – 16 грудня 2018 р., 12 519 респондентів, похибка не більше 0,9%.